ART-INFO

Літературна читальня в Ужгороді




Літературна читальня.


«Ремарк. Три товариші»


Сьогодні відбулись другі збори літературної читальні. Що то таке і з чим його їдять? Розповідаю…


Трохи про: літературна читальня – проект для тих хто читає і оцінює. Для тих, хто любить висловитись з приводу прочитаного, почутого, побаченого. Для тих, хто має свою думку.

Для чого: по-перше, це чудове місце, аби поговорити про наболіле. Не знаю, як у вас, а мені часто хочеться розповісти про прочитану книгу: «Вона така… а головний герой… а провідна ідея…» і пішло-поїхало. Крім того, маємо чудовий плацдарм для розвитку своїх ораторських здібностей. Хочеш довести іншим, що твоя думка – найвірніша? Вперед, але доведеться постаратись. По-третє, ми даємо іншим можливість визначитись у інтересах. Вам порадили книгу, але ви не знаєте, чи варто за неї братись? Після наших обговорень ви точно знатимете, для вас вона, чи ні.


Взагалі, я вважаю, що книга як така – прекрасний спосіб знайти вирішення тих питань, що нас турбують. Причому питання ці найрізноманітнішого характеру: від першої нерозділеної любові, до політичної картини світу. Скільки б я не задавалась різними питаннями, завжди знаходила ту чи іншу книгу (а подекуди й кілька), які б допомогли знайти відповідь. Так, вічне питання про сенс життя було вирішене за допомогою книги Річарда Метісона «Куди приводять мрії». Вона ж вплинула на питання в області відносин з коханою людиною, тут же цікавими були твори Бернарда Шоу і повість «Історія кохання» ЕрікаСігала. Про війну, причому, один з європейських поглядів на неї, розповів Еріх Марія Ремарк.


Таким чином, досить простою видається ідея об’єднатись у літературних інтересах і спробувати разом дослідити цей вельми великий і не надто досліджений світ.

Крім особистих зустрічей, ми пропонуємо відстежувати наслідки зібрань в інтернеті, де ви зможете знайти наші щотижневі обговорення.


Цього тижня, для початку, я хочу ознайомити читачів з рецензію Аліни Ганько на «Трьох товаришів» Ремарка. У наступних статтях ви зможете знайти не лише одиноку рецензію, але й найцікавіші полеміки та висловлювання, що прозвучать на зборах.

Отож…

 

««Небо щебуло латунно-жовте й чисте, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. Сонце от-от мало зійти».


Я, на правду,  зовсім не пам’ятаю, хто мене надоумив читати Ремарка і чому  в книгарні шукала саме його книги. Але відкривши «Трьох товаришів» і прочитавши такий початок, я стовідсотково знала, що забираю ту книгу з собою.

 

Отож,чотири основні слова, що характеризують цю книгу:дружба, любов, машина, смерть.

Троє друзів- Роберт Локамп, Готтфрид Ленц, Отто Кестер, котрі перевірені дитинством, перевірені війною у 18, перевірені життям. Втрачене покоління, як звуть себе вони, покоління на межі, як чогось захотілось їх назвати мені. Все починається з Дня народження Роббі.

 

Автомайстерня, вірні друзі і шість пляшок перевіреного рому в подарунок. Настільки затишна атмосфера! Ти не почуваєшся стороннім читачем, ти сидиш поруч з ними, разом з ними ремонтуєш «кадилак», котрий назвали «Карлом», їдеш святкувати «ДН» Роббі в передмістя і з азартом насміюєшся з власників інших машин, котрих обганяєш. Ремарк зображує життя, як воно є. Але через призму минулої війни. От саме тому і покоління на межі-люди, що були на межі з кінцем, на межі з найбільшим страхом, на межі з найжахливішими стражданнями поруч уже на завжди залишаються в тому статусі. Але тепер вони просто продовжують жити на межі, беручи від життя все можливе, використовуючи кожен момент.

 

«Вміти забутися — ось девіз сьогоднішнього дня, а безкінечні роздуми, право ж, ні до чого!»

«Если не смеяться над двадцатым веком, то надо застрелиться. Но долго смеяться над ним нельзя. Скорее взвоешь от горя.»


І от троє товаришів прибувають до місця святкування. За ними приїздить «бьюїк», який вони обігнали. Пасажиркою «бьюїка» виявляється ПатріціяХольман. Так Роббі знайомиться з Пат, а ми знайомимося з головною героїнею роману. Після святкування Роббі повертається у свої мебльовані кімнати-своє лігво.Я страшенно люблю описи різних людей, їхнього життя з певними дивностями. «Три товариші» в цьому плані мене задовольнили повністю. По сусідству зРоббіживуть: Хассе з дружиною, яка увесь час свариться через гроші, Георг Блок - наполегливо готується в інститут, хоча гроші, накопичені під час роботи на копальні, давно кінчилися і він голодує, граф Орлов, який під шум машини згадує, як в Росії вбили його батька. Різні людські ситуації, котрі страшенно розширюють кругозір. Нарешті Роббі запрошує Пат зустрітися. Страшенно правдоподібний опис закоханого чоловіка на першому побаченні, до речі. Роббі ніяк не може зав’язати путню розмову, напивається рому і отам вже починає говорити всю правду. Потім почувається абсолютним бовдуром. Найбільш запам’яталась порада Готфріда наступного ранку. Чиста порада.

 

«Ты хочешь знать, как быть, если ты сделал что-то не так? Отвечаю, детка: никогда не проси прощения. Ничего не говори. Посылай цветы. Без писем. Только цветы. Они покрывают все. Даже могилы.»


Мені не хочеться описувати всю любов Пат і Роберта. То дурна справа-описувати любов. Просто декілька цитат. Без пояснень.

 

«Я не хочу никаких детей и никакой жены, кроме тебя. Ты мой ребенок и моя жена.»

«Мне хотелось сказать ей что-нибудь, но я не мог…. И даже если нужные слова приходят, то стыдишься их произнести. Все эти слова принадлежат прошлым столетиям. Наше время не нашло ещё слов для выражения своих чувств. Оно умеет быть только развязным, всё остальное — искусственно».


«Ведь было бы отвратительно, если бы любовь имела хоть какое-то отношение к правде.»


«— Ты любишь меня? — спросил я.


Она отрицательно покачала головой.


 — А ты меня?


 — Нет. Вот счастье, правда?


 — Большое счастье.


 — Тогда с нами ничего не может случиться, не так ли?   


 — Решительно ничего, — ответила она.»


«— Но ты не должна меня ждать. Никогда. Очень страшно ждать чего-то.


 — Это ты не понимаешь, Робби. Страшно, когда нечего ждать.»

 

Друзі Роббі люблять Пат, приймають її як частину Роберта, « тому що любов — це єдине, що стоїть на цьому світі, усе решта лайно».   

 

А потім буде і участь  «Карла» в перегонах – дивовижно, бо цю машину починаєш сприймати, як одного з друзів, і підробляння товаришів таксуванням, вдала угода з продажем кадилака, відпустка Роббі І Пат. Саме там у Пат відкривається кровотеча. Неймовірно, з якою швидкістю Кестер приїздить з лікарем Пат. Напевно після читання таких моментів, я по-іншому подивилась на чоловічу дружбу. Сильно-коли є на кого покластися без лишніх слів. Пат відправляють в санаторій, в гори. Саме з цього моменту ти починаєш розуміти тріщину, надламаність всього наступного. Нутром почуваєш якусь небезпеку над героями. Після мітингу Ленца вбивають. Просто на вулиці. На очах у його друзів. На очах у двох товаришів, які бачили все, але до такого не були готовими. Я два рази перечитувала той момент, не маючи бажання сприймати таку смерть. Згодом вбивці Ленца відплачують і, чорт забирай, в такі моменти ти почуваєш справедливість всього світу. Пат стає гірше. Уже двоє товаришів, які розуміють невідворотність долі. Життя – це війна. І після війни. Тут грає роль лише випадок, збіг обставин, випадковість обійти міну, або…

 

Березень, і в горах почалися обвали. Хворі не сплять, нервують і прислухаються до гуркоту в горах. Пат слабшає день від дня, вона вже не може вставати. Вона померла в останню годину ночі. Важко і тяжко. Стискувала його руку, але вже не дізнавалася. Настає  новий день, а її вже немає…


«Хороший конец бывает только тогда, когда до него все было плохо. Уж куда лучше плохой конец.

«Что вы знаете, ребята, о бытии! Ведь вы боитесь собственных чувств. Вы не пишете писем — вы звоните по телефону; вы больше не мечтаете — вы выезжаете за город с субботы на воскресенье; вы разумны в любви и неразумны в политике — жалкое племя!»


 «– Выпьем, ребята! За то, что мы живем! За то, что мы дышим! Ведь мы так сильно чувствуем жизнь! Даже не знаем, что нам с ней делать!»


«Тільки не приймати нічого близько до серця, адже те, що приймаєш, хочеться втримати. А втримати не можна нічого.»


«Принципи треба порушувати, а то ж яка від них утіха?...»


«Лише дурень перемагає в житті. Розумник бачить забагато перешкод і втрачає певність, доки встигне щось розпочати.»


 «Ніч-це протест природи проти хвороб цивілізації.»


І дві цитати, котрі дзвенять в мені чисто і постійно...:


«Між нами ніколи не було більшого, ніж те, що приносив випадок. Проте, можливо саме це пов'язує і зобов'язує людей дужче, ніж багато чого іншого...»

«Забуття- ось таємниця вічної молодості. Ми старіємо лише через пам'ять. Ми надто мало забуваємо.»»  


… А далі було ще багато чого. Наприклад, Саша хотів кращого фіналу, інші запевняли його, що без такого завершення ніяк. Усі згадують Ленца – як найцікавішого героя роману, а Аня відмічає чувака, що кожен день пив, згадуючи війну: пив за те, що вижив. Від Ремарка ми потроху переходимо на обговорення інших книг, згодом – на роздуми щодо сенсу життя, щодо життя як такого, на полеміку щодо релігії і так далі. Зрештою потроху, зовсім неспішно, ми починаєм розходитись. Чай і кава допиті, тістечка розібрані. Кожен зі своїми думками і емоціями покидає світлицю. А я йду останньою і сподіваюсь, що наступного разу не просто прийдуть ті, що й сьогодні – але й нові люди.


До речі, книга на 11 лютого: «Жага до життя» Джека Лондона. Чекаємо на вас.


Падіюн, світлиця (з-ій поверх), кожної суботи о 16:00.


З питаннями звертайтесь за телефоном: 095 88 27 3 27



Обновлен 06 фев 2012. Создан 05 фев 2012



  Комментарии       
Всего 2, последний 5 лет назад
НСмысл 06 фев 2012 ответить
Читальня - это здорово! и рецензия очень интересная
   
tashuzh 06 фев 2012 ответить
Спасибо, Надюш!
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником